Намір! - Страница 12


К оглавлению

12

Від нічого робити – повістка щось барилася – пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром назначили Вітьку, уявляєте?

До сестри зачастили інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став, як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона клала кілька збірок поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч попхає.

Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один, мріяли вчитися в новомодній бурсі, і всі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їх присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro. – Good morning, Nelya.

Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття проходили на кухні. Потім, напевне, Неля дойшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».

Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».

– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.

– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! ШовиробитеАй!.. – і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!

На що Неля муркотіла:

– Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…


13

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василь, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів із кунґ-фу, навчив правильно наносити удар. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном, і мене ніхто не буде чіпати.

У десанті Василь опанував багато корисних речей, типу, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпет (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з іншої – збиралку води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив забавної пісеньки про есть в батвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножа, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:


дорога в жизни одна,
ведет лишь к смерти она,
и все что хочеш, поймёш,
прошлого не вернёш

Василь казав, що це стара пісня радянських геологів. Його цій пісні колись навчив батя, тепер пора Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не затягувати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що проведе зиму в товариша аж зі самого Хусту. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.


14

Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, які мої справи, та не мучити душу.

Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала папки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не числилось.

Врешті, в пухкій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Це виявився мій брат.

Справа заповідалася непростою, а дівчині геть не було охоти вникати у наші сфери сімейні. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.

– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула секретарка і почервоніла.

Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді би точно все було, як у списку.

Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріше йти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

12