Намір! - Страница 21

Я й забув, з якою легкістю у мене здійснюються бажання.

«Енд гіз баді неуе уоз фаунд» – провив чувак і бренькнув закрий-акорд. Усі дружно заплескали. Але не встиг я зрозуміти, що то за накладка плівки, як дисонанс накинувся і поглинув мене.

7

Її звали Кориця. Як ніжно, правда? Сам придумав, тільки-но відкрив очі. Кориця – сирники з ваніллю. Кориця – кава з кардамоном. Така солодка дівчинка на ім’я Кориця. І хоча дозволяти їй привести себе до тями безперспективно в плані знайомств, перед натиском долі я виявився безсилий. І так опинився на руках у Кориці. Там було тепло і затишно. Якби вона ще могла мене заколисати, я був би на восьмому небі від спокою (сім – число лідерства та екстазу, вісім – спокою та гармонії). Я милуюся її вологими губками, Кориця щось говорить.

«Та пацан обкурений в дупель! – вигукують десь далеко хлопці (крики крізь вату). – Води! Дайте води!»

Тільки не воду! Йопт, тільки не на шию!

Не можу поворухнутися, тіло гуде крижаним вогнем. Зараз я ген-ген як далеко – попри те, що знаходжуся в такій хвилюючій відстані від Кориці. На мене лиють воду. По шкірі проноситься нестерпний дріж, з мене змивають надлишковий заряд. О, стає направду краще!

8

Я піднявся, подякував Кориці (не втримався від того, аби потиснути їй руку – це завжди чудово, свіжий дівочий доторк). Подякував її друзям, подякував гітаристу, котрий, поміж інших достоїнств, пахнув хорошим чоловічим одеколоном. Усі приязно помахали мені рукою.

І я пішов, а Кориця не пішла, хоч, може, мені ще не було так добре, щоби рушати самому. Не пішла – не полинула за мною для підстраховки, щоби потримати голову, якщо кров піде носом, або щоби розмасувати простату, якщо вся кров прилине туди.

Ну й не треба, сам розмасую.

Я пішов у глупу ніч, у черкання блискавок.

Подумалося, що ніхто з них так і не знатиме ніколи, ні хто я, ні звідки. У них своя дружба, своя любов, обійми, поцілунки, гітара і запах добрих чоловічих парфумів. Я був ніким, і за спиною не мав нікого й нічого, що би тяжило чи тягнуло назад. Попереду мене чекала тільки смерть. Я був необов’язковим – як тут, так і будь-де. Яке дивне полегшення.

Ще пару секунд я відчував на собі увагу Кориці та кількох інших. А потім вони знову завели співати пісень, і про мене забули.

А пітьма огорнула мене.

9

Вийшов за місто. У полі гнав холодний вітер. Певне, за Хоботним дощ. Вітер дув з боку, де блискало. Вітер пахнув вогкою пилюкою. Я поспішав – надто моторошно було у цих полях, та ще й поночі. Вітер катав у пітьмі невидимі згустки. Коли вони опинялися поруч, приступала пітлива паніка. Вітер відкочував їх убік – і мені ставало легше.

Блискавки рвалися десь у небі, не торкаючися землі. Хмари мигали біло-коричневим, ніби спалахи виривалися з-під обважнілих, просяклих сукровицею бинтів.

Я почувався вкрай віддаленим після того щезнення на площі. Чим далі відходив від людських будівель, тим тугіше огортав мене нічний буревій. Сама ніч, здавалося, зробилася леткою і прогинала килимом ріпак та гречку. Мною почало заносити. Я намагався йти рівно, але все одно відчував перекос. Камерний оператор у голові крутнувся так, що я ледь не гепнувся на землю. Втрачаю стабільність, світ розповзається.

(дує вітер, здирає капюшон, мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього)

Пробую знайти опертя у руховому апараті, у кістках, у сухожиллях, а її там нема, воно все розлітається на дрібні бризки, може, опора десь у голові, але все, чого торкається моя увага, провалюється всередину себе, блискавки просто посилюють ефект, чіпляюся за щось усередині голови, але все просковзує поміж тим, чим ти хотів зачепитися, гримить грім, і ті «пальці», якими я намагався закріпитись, теж розлітаються під тиском ковзкості, навіть очі, погляд розлітається міріадами світних точок, на жодну з яких не можна подивитися прямо, бо ти весь розлітаєшся і

червоне

в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу. Пробую рухатися. Вдається з великими зусиллями. Я просуваюся по прямій лінії, як монорельс. Тіло – важка нечутлива брила. Думки статичні та скловидні. Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описанню. Це вище моїх слів. Ба навіть, вище моїх очей. Це наче майоріння безкрайого червоного полотнища, текучого і леткого – живий червоний вітер. Він робить мій контур наелектризованим. Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортаєтся у подобу прапора, по якому лупить червоний вітер. Я не полишаю зусиль і далі рухаюся по строгій прямій. Не можу ворухнути головою, не можу кліпнути очима. Вітер давить на очі. Висока ґравітація.

Зору повертається здатність розрізняти. Схоже на ґрунт під ногами (у мене немає ніг, я і земля – одне). Тверда базальтова площа. Асоціації – щось вулканічне. Древнє і просте. Ні, не древнє. Просте – так, але не древнє, а щось більш незатишне. Позачасове. Часу не відчувається. «Замість нього червоний вітер», – каже у вухо примарний голос. Але цього вже я не розумію.

Низькі вібрації прокочуються по земній корі. Хочу опустити зір – знову невдача. Погляд чітко вперед. Кам’яниста площина під ногами мерехтить у текучому вітрі. Раптом у перспективі щось відшаровується, і я розумію, що насправді вдивляюся в далеку далечінь. Червоний вітер тепер пролітає і крізь мої очі. Їм робиться легше, частина напруження спадає. Двигтіння повторюється. Тут я відриваюся від землі й ніби стаю частиною потоку, легкий і прозорий. Тепер я бачу неземну картину – з-за обрію викочується велетенська, просто космічних розмірів писанка. Хоча я не маю жодних засобів до порівняння, очима здогадуюся, що писанка прямо-таки циклопічних масштабів. Вона розмальована коломийським орнаментом, і вона однозначно є свідомою. Писанку жене червоний вітер, під яким вона котиться і підскакує, мов невагома. З’являється ще одна писанка. Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного Вітру. «ЦЕ НЕРЕСТ!!!» – думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це – нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металічні реверберації. Мною починає