Намір! - Страница 37

К оглавлению

– Я йду в холод, – шепоче він. – У відкрите світло.

– А що залишається мені?

– Пригадувати. Один смак.

Пауза.

– Я маю подарунок для тебе. Три дні.

6

Один смак.

Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене обдало поривом вітру. Я стояв сам.

Один смак . Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати , що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.

На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні…далі я вийшов із кимось перекурити…ні, все-таки вийшов сам…Зараз, зараз – щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!

Не зміг. Тільки прірва у безнадію, котра нависає над нашими широтами о цій порі року.

І відчуття, ніби я знову зостався один.

7

Кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.

Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія – тільки пронизливий вітер, від свисту якого тягне плакати.

Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля… Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…

На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Коли я відмітив, що зайшов досить далеко від людей, щойно тоді зауважив, яка кругом панує незвичайна тиша. Вітер замовк, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши

глибину, від якої підкошуються ноги.

Рельєфний час

То було так, мовби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.

Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!

Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність

8

мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? Хто бачить – той скрізь.

Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто серед поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки западини і ями, величезні, мов небесні тіла, з таємничими відблисками.

Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це пережиття. Воно – безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з приставкою «може». Тому що все там – тільки можливість , де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй суті цю бурштиново-чорну заграву.

На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке . І додам – темне.

Рельєфний час – такий самий, як і «може»

«Пульсація, не забути, пульсація» – бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!».

А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.

Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім піднявся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, біля заводу, біля податкової, потім через парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Чим далі заглиблювався у людську метушню, тим звичайнішим робився світ. Електричні вогні – найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.

Якийсь мовби відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом. Та це було не через холод. Щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарызочного столу зупу, я пішов до умивальника і став мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.

Крізь двері заглянула Надя.

– Ей, кавалєр! Там за тобою питають, – сказала з лукавою посмішкою.

Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.

– Хвилинку, витру руки, – сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце знову обливалось окропом.