Намір! - Страница 48

Гоца змінилася на лиці.

– Ти розумієш, що говориш? – перепитала вона недовірливо. – Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.

– Звичайно. Якщо направити увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.

Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то переварювала почуте.

6

– А ти би міг, – нарешті сказала вона, – ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати, взяти і перенестися?

“Оп-па”, – подумав я, але відповів бадьоро: – Можу спробувати. Але спершу мені треба настроїтись.

Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить в межах нашого широтного поясу.

Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова – відображення хмар, напівкоричнева – відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували

(бабусині)

рідні краї у

(Хоботному)

Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням – ну-ну, покажи, на що здатний.

Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав – місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.

Біла кімната. Біла кімната з дощатою підлогою, голі стіни, вікна без штор та фіранок, просто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожного горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч –

Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідкивоно?За цими спогадами, як за стіною, закритався моя сила –

І навпаки – я отут, за іподромом, закритий від цього знання…

Раптом приходить сила,приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед – і спиною назад.

назад

Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами – щось біле, не то пісок, не то сніг. Але я відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзучий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.

Все, що я бачу – це безкрай білого піску і… калюжі чогось чорного. То тут, то там, серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезону проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки – на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.

Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.

Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує… боже, що ж це таке вискочило? Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї… що ж це таке? Воно бубнявіє чорним жиром, крупнішає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.

Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блистить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на…

Мені стає страшно.

Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від подавляючої психіку тривожності – від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охопює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати

7

хоп – і я з відчуттям міцного підзатильника пригинаюся. Міжлінійні переходи – завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Піднімаюся, впізнаю (з деяким запізненням) пусте поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. По тілу бігають електричні кольки, вгору-вниз, щоби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.

Нарешті підходжу до неї й запитую:

– Що ти бачила?

– Нічого, – відповідає вона. – А щось було?

Я переказав їй видіння моторошного нафтолюда у чорному, але все одно – Гоца тільки хлопала очима і дивилася на мене з дивним виразом, якого я не міг розібрати. Можливо, бажання зрозуміти? Можливо… співчуття? Та ні, про що це я.

Гоца терпляче вислухала мене. Все, що вона бачила – як я прийшов на місце, постояв трохи, розтер плечі й повернувся. Хіба…

– Ну… на секунду…

– Щез?!

– Ні, ні…

– Став прозорим?!

– Та ні ж, я не про те! Там якийсь гульбан у барі, включили голосно музику по-східному. Я здивувалася. Думала, у кафе нікого немає.

Я негайно взявся випитувати, що це був за музон, і чому його зараз не чути. Гоца знизала плечима. Ну, включили музику голосніше, касету зажувало, то вони й вимкнули майже одразу. Я поривався побігти в кафе, розпитати, що у них відбувалося з магнітофоном, але Гоці зовсім перестало тут подобатись. Вона з підозрою дивилася на захмарене небо, тепер уже з накипами сивих баранців. Поки мене не було в цьому світі, щось встигло помінятися в Гоці. Легка печаль торкнулась її губ.