Намір! - Страница 59

К оглавлению

59

Тіло теж стало іншим. Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.

Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла – на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином, людське тіло є виробничою функцією місця проживання:

Т=f (M ),

де Т – результуюче тіло, М – сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f – функція перетворення М у Т , процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем . Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись – дві ноги, дві руки, голова, два вуха – кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися чисто біохімічні відмінності.


16

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одим бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і роблять паруючі круги над полями.

Сонце заходило, і малювало небо у глибокі, безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чистим і глибоким, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім все тілько та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.

Я дивився просто на Сонце – м’яке, рожеве, земне Сонце – і, мабуть, це від його світла в мене засльозилися очі. Мабуть, то було тільки Сонце.

Я дякував і плакав.


Розділ ХI
Засади ракетобудування.Чорнотроп

1

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим. Але все одно, знову доводиться базарити за абстрактне.


2

Чи міг я надалі вважати себе тим, ким я був раніше? Чи залишався я Петром П’яточкіним?

Петро П’яточкін – тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка із “Відкритого кафе”, котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.

Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. І то, навіть не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так – всього лише дотепна гра світла й тіні.

Деколи я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то дійсно важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін… Може, я їх вигадав? Імена, місця немов насміхалися наді мною, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, і чоловік, якого я обожнював, схожий на мого брата. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Юрович, дідів товариш Юрко… Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні прямо тут , потрібно тільки змінити погляд, щоби побачити це.

“Менші” спогади по відношенню до мене видаються вигадками, постатями зі снів. По відношенню до вищих пам’ятей я теж – тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи – не шкодувати.

Це і робить людину вільною, але часом від цього на серці не легше.


3

Поки баба доживала дні, подорожі в пам’ять не припинялися.

Із далеких далів я повертався на теплі місця у Хоботне, вклинювався у людський потік часу і продовжував жити, мов ні в чім не бувало, вважаючи себе Петром П’яточкіним, хоч, напевне, це й не так. Поки я живий – я вільний, і мені однаково, як мене звати і звідки я родом. Хемінгуей казав, що людину можна знищити, але здолати її неможливо. Я можу не мати форми, імені, але поки я живий, я є. Цього досить.


4

Часто, особливо на перших порах, коли я повертався «зі світів» на Землю, в Хоботне, у мене виникала так звана «псевдопам’ять». Це були свого роду фантазії, на які я натикався, коли пробував навести лад у хронології подій. Адже те, що зрозуміле для тіла, незбагненне для розуму. Розуму спокійніше було вірити у вигадку, ніж прийняти несамовиту правду.

Фантазії пояснювали мені, як події (в яких я насправдіучасті не брав ) відбувалися до мого щезання із поля Землі, а також після повернення , так щоби дебет сходився з кредитом – причини відповідали наслідкам. Простіше кажучи, псевдо-пам’ять намагалася задурити мені голову, на ходу вигадуючи банальні сюжети.

Вірити у вигадки легше – це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсності завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути – прийми за те відповідальність.

А стосовно псевдо-пам’яті, то там зразу видно, де діло білими нитками шито.

Розум взагалі слабо вірив у мої переміщення, мовляв, сновидіння, візії абощо. Але тілу, котре зазнавало всіх «приваб» телепортухи на власній шкурі, наплювало на розум. Воно робило свою справу, і залишало розум перед купою протиріч та нестиковок. Наприклад, треба розуму пояснити, як я опинився відразу після «сну» про світ скель вночі серед хоботинського лісу. І він розумує: «Ну, хлопець впав у забуття і уві сні, старанно одягнувши за звичкою польову одежину, забрів ген сюди».

59