Намір! - Страница 8


К оглавлению

8

Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так плоско – так плоско, блядь, що хоч бери та й плач . Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що у всіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.

За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку. Таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.

Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, дослівно задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. В обнімку, мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.

При вигляді все-таки обкінчаної (як виявилось на світлі) Мар’янчиної блюзки слів нікому не потребувалось. Не наважившись при Олі, й без того шокованій, на прощання поцілувати дев’ятикласницю, я поплентався додому.

Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною у темряві, позвала по імені. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли – точніше, Оля говорила, я слухав, – та це тривало недовго. Якби довго – означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.

Дізнався про себе дещо нового та неприємного (погляд зі сторони, так би мовити). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все з початку – тільки повільніше…

Всюди творилося одне й те ж. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилась маса претензій. Все скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.


10

У ті дні я багато лазив по лісі. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги під кінець дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті ні одної душі, до кого прихилитися, кому би поплакатись. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.

Чи то Волею незримої Сили, а чи по власній глупоті, сталося те, що сталося – на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто би хотів мати справу з таким собакою, як я.


11

Ще раз, для обдарованих:

Де мої друзі?! – Нема більше друзів!

Де мої подружки?! – Нема більше подружок!


Розділ III
Як ся гартувала сталь

1

Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті у мене з’явився вільний час на дослідження. Хоча, коли подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше було просто ніколи зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?

Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.

Добре, що я не сварився з лісом. Куди би тоді я міг податися? Хіба йти вішатися.

Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Коли не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.


2

Мене приколювало пригадувати. Як уже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний, і коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставити, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.

Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери . Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргоннийпотік (чим би він не був) на людині всередині. При достатній концентрованості потоку людина всередині переживає спонтанний оргазм. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері в жодному випадку не еротичний. Він повинен бути нелокалізованим, тканинним.

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями, тільки-но спогад одержано.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка паморозь, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т.д. Чим повніше я ставив собі за ціль пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних – а незідентифікованих.


3

Дивом не полінувавшись, я подивився у підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

8