Намір! - Страница 14

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хто зна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.

3

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще наразі до кльозету. Дріботіла все з тою ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, і одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи. Зранку баба мала духовне життя: молилася, до самого обіду слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян або ж до євреїв, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.

Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, молячись. Телевізор шипів, але не показував – згоріла трубка.

Іноді баба бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав їй залізти у високе крісло.

Я ходив у місто за продуктами, варив нам їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Немигаючим жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилось небо. Наша хата в селі була крайньою, далі кілька людських наділів і безкраї колгоспні лани.

Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі суть такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно б збожеволіла. Баба не божеволіла, позаяк мала твердий намір померти при ясному розумі і при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

4

В основному, балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час бабця всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти – це щось незаперечне, незалежне . Наприклад, можна змінити наше сприйняття фактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.

Говорять: «Тільки факти» – тобто, тільки те, що не викликає сумніву.

Кожній людині доведеться померти – це факт. З цього і почнемо.

5

Я, по можливості, бабині соплі присікав на корені. У перший же день довелося запевнити стару, що ніхто за нею горювати не буде. Вона по дитячому здивувалася: «Як ніхто?»

«А так ніхто», – відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

6

Прибираючи у кабінеті проф.Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба на час припинила плач. Стежила, що я роблю.

А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої долі пересипався у нижню.

Баба не витримала. Почала вимагати, щоби я пояснив свої дії.

Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…».

Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить? – поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.

У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в іншу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Я залишив її саму. Пішов у кабінет і порпався у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою – зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці тьма підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.

Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник з фізіології, той самий, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Книжка сама розгорнулася на потрібному розділі. Дідові, мабуть, цей зоровий парадокс теж припав до душі, і він часто повертався на цю сторінку.

Поруч із підручником я помітив підбірку альманаху «Наука и религия», далі – брошурку епістолярій К.Е.Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А.В.Луначарським. Чимось брошурка привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им.Ив.Франка». Відкрив навмання, і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «…незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч з нами…», – писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним, двічі: «В Калуге над домом-музеем К.Э.Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографії.