Намір! - Страница 16

– Від яких?

– Та від тих, шо я попалила, – баба байдуже махнула рукою.

– А які ж ви, бабцю, попалили?

Баба вдоволено гмикнула:

– А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.

– Чого ж ти палила їх, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Серце закалатало.

– Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.

Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при свому розумі.

То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади завідувача, внаслідок чого у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався у Хоботне. Невдовзі опісля цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього у сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити “примари” і вдень, при ясному розумі. Баба розповідала, що кілька разів доходило навіть до того, що дідо відмахуючись від чогось невидимого бігав по хаті в чім мати родила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину півтори дідо заспокоювався, мов ні в чім не бувало. При цьому говорив з полегшенням: “Ну все, відчепилися, нарешті”.

– А ви лікареві його показували?

– Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам всі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі тьфу-тьфу-тьфу виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували, я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би: “А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!”. То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла го в лікарню положити. А я знала, жи йому то сі мине.

І справді. За якийсь час – може, менше, ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, що раніше мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер навідувалися хіба на пару днів, внуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову “почнеться”. Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.

Забув сказати, дідова ідея-фікс полягала в тому, що бабаї, котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там “діра”, через яку вони пролазять. От таке він говорив, і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати сумящихся, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.

– Не хлоп, а баба якась, – злостилася стара.

Несподівано щось таке невиразне відгукнулося у мені – про «бабайку за хатою». Якась таємниця була у нашій хаті, зміст якої мені недоступний. Я сиджу в коридорі, під столом, у мене тут мильничка з камінцями, які я наколупав на городі. Це мої друзі, вони мені розказують історії. Зараз у коридорі вже темнувато, і стає незручно сидіти в одних колготках на зимній підлозі. Та я боюся вилізти з-під столу, боюся шарудіти, тому що подумають, що я підслуховував. Я ж не підслуховував, я просто собі бавився з камінцями, а вони там, на кухні, почали говорити про щось таке… чого не можна чути маленьким. Та я однаково не розумію, про що йдеться. Можу хіба вслухатись в інтонації. Мама про щось ніби просить у діда, і вона чимось мучиться, чимось важким, тому просить, просить щось у діда, а дідо ніби захищається, дідо якийсь наляканий, баба теж до нього щось говорить, у кожному її слові отрута, і мені від цього стає жалко діда, бо він не може пояснити бабі з мамою щось дуже важливе, хоча так старається, що ледь сам не плаче. І я вловлюю ці нотки розпачу в голосі діда й сам починаю плакати, і дідо, не розуміючи, чому, теж починає плакати на кухні, і від того, що мій дідо – такий мудрий і старий дідо – плаче, я починаю плакати сильніше, і ми ніби резонуємо з ним на одній частоті, попадаємо в ту саму тональність і підсилюємо наше спільне ВЕЛИКЕ ГОРЕ, ми двоє, нас двоє, ми одне – а всі решта нас не розуміють

і тут з кухні на мій плач виходить мама, вона витягує мене з-під столу, а я реву на всю горлянку, мама бере мене на руки і заходить на кухню, вмикаючи по ходу верхнє світло, баба знову кидає щось образливе дідові, мовляв, налякав дитину, і сама хреститься, а дідо –

– мені здається, наче кухня – величезних розмірів зал, і посеред цього просто ру, на маленьцій табуреточці, сидить мій дідо, худенький як патичок, зісутулений, клаповухий, у великих кумедних окулярах, заплаканий, з обцьмоканими вусами, мій дідо дивиться на мене, а я дивлюся на нього з висоти маминих рук

Я зі здивуванням збагнув, що поринув у спогади просто посеред бабиної оповіді. Згадане було таким емоційним, що у мене в грудях стояло відчуття, як після плачу. Кімната з бабиним ліжком, бабою та каганцем дихала химерною несправжністю. Я відчував потребу усамітнитися і продихати ще кілька спогадів, які ладні були піднятись на поверхню.

Баба, не зауважуючи мого стану, говорила далі. А я, на очах позбуваючись контролю над собою, то виринав, то потопав у чомусь, схожому на сновидіння, де слова баби набирали образів, переплітаючись із відлуннями подій, свідком яких давним-давно був я сам