Намір! - Страница 23

Сам не знаю чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно би забув. Я би теж з радістю забув, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і пам’ять забороняла робити те, що на моєму місці зробив би кожен.

Пам’ять із силою зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?

Вночі недостаючий елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.

16

Наранок впевненість у тому, що сон, який мені приснився – це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.

«Давайте обмізкуємо, – сказав я собі за сніданком. – що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина – враження від дійсності, як вона собі є. У цеху №1 сировина проходить обробку і поступає у цех №2, де за конвеєром сиджу я. І тут я виявляю, що «Юпітеру не доливають», чи як там кажуть – виявляю, що до мене чомусь дійшла тільки третина порції. А де ж решта, йоб вашу мать? – справедливо обуримось ми.

Це, так би мовити, наукова версія.

А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів – перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.

Попахувало параноїдом, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.

«Народ має право знати!» – наказав я пам’яті строгим тоном й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.

17

Розум не хотів залишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоби вже при світлі роздивитися – вартісне щось украв чи пусту біжутерію.

«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, – нашіптував мені цей юродивець, – то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»

Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.

«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, – під’юджував голос далі, – то чому не пригадаєш інших?»

Я на це відповідав, що подумаю.

Жарти жартами, але під кінець дня мені справді стало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку, і називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здавалося (підкреслюю, здавалося ), ніби я «згадав», як позавчора ходив у Тернопіль. І провів майже дві години, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.

Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «офіційну», так би мовити, послідовність дій минулого дня. Прогулянку просто не було куди увіпхати – цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте сміття.

Ще одна «згадка» із запашком божевілля:

я йду однією з центральних вулиць міста, свідомість ніби в лихоманці, важко зберігати контроль. Люди помічають мій стан і обходять стороною. Мені здається, що я знаю про кожного все, до остатку. Тому що люди – застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, тому мені легко бачити пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни, яка теж є у чиїйсь пам’яті – у пам’яті людей цього міста. До мене “підходить” якась пам’ять жіночого роду і “питається”, чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві. В даний момент я спілкуюся зі спогадом про те, як пам’ять жіночого роду повертається з міста, куди ходила виясняти за можливість оренди квартири – звідки я це все знаю? – це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час – пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину

жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки я її знаю – я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, – сипить хтось моїм ротом, господи, який сушняк, – то я – Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив… то не горілка… тілько мамі… не кажіт…». Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть

я струшую головою – ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка неформалів, зиряють на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені – тому що я з ними тусую, я друг Папи, того, що грає біля драму на гітарі

чи я і сам є Папою??? Треба повзти звідси

стаю на негнучкі ноги, і чим далі йду, тим ясніше сприйняття, наче моє оп’яніння було викликане поганню місця. Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається…

пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі

Коли я вийшов зі спогаду, у мене схопило живіт. Пару раз здавило й груди, і навіть горло, але зразу ж відпустило. Мене пройняла неприємна тривожність, яку я вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певний остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності. Вперше за всю роботу з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей я час рухався в неправильному напрямку, і тепер зайшов надто далеко… ситуацію виправити не під силу.