Намір! - Страница 24

К оглавлению

24

18

Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі поступити аналогічно, та не зважився.

Вже зовсім стемнілося, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, якого я не жив:

– з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав, це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене по-імені, і далі говорить по-російськи, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив з відкритим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.

– я всередині магазину, підлога викладена гарним сірим кахлем. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах – великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори – сірий і червоний. Гарно. Легкий хміль у голові, але загалом ясність, піднесеність.

– люди, багато людей. Мені починає ставати погано, тому що я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову просковзує глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів, мною колотить

Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття – як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Пробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але стало так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мамочка!». Щось різонуло мене в животі, й на секунду в очах потемніло.

«Ну все, – похолов я. – Зараз буду відкидати копита».

Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.

Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!

Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини – на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?

Я сиджу зі спущеними штанями на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мною теліпає в пропасниці, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так – без попереджень, без прикрас, чому мені ніхто не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть – це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?

Холод входить у тіло. Я не можу зробити наступного вдиху. Ноги брикаються, – дайте дихнути, – я валюся на діл, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, – втягую повітря, а воно паперове, – дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють мащені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,

ну ще хоч ковток


Розділ VI
У «Відкритому кафе». Гагарін

1

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладує мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки. І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

24