Намір! - Страница 33

Її очі блистіли, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечливо замотав головою.

– Я там… на кухні… нам давали…

– Тоді пішли потанцюємо! – сказала дівчина, і взявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися . І знову мене обставили! В останній раз я танцював ще коли крутив історії зі всякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвисуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на площадку, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки . Це була частина нашого таємного переслідуваня, і, якщо я хотів справді того, чого я хотів – а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манджурської сортової – значить, я мусів дати жару.

17

Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, котра стояла у верхньому ряду біля вікна, і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено обвила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Торкаючись її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?

– Ти така… зґрабна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.

– ЩО? – кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому красива, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків красива і приємна».

– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться groovy . – Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і

(час міняє кривизну)

Гоца побігла за сумкою. За барною стійкою у такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав із-під шинквасу мою куртку. Нехай не має мені за зле, що говорю не в очі, але по міміці Гагарін нагадував предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.

18

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє знаходилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і жарке, що для львівських підвалів рідкість – сучасна система акліматизації, не інакше. Я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею слід за нею. Коридор при стіні був заставлений Гоциною обувкою – чобітками, мештами, кросовками, топанками, тапками, якимись котурнами і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим узором.

– Сама викладала, – похвалилася Гоца. – Смальта. Це Кецалькоатль.

Я вдав, ніби кожного дня мудохаюсь як не зі смальтою, то з целкокатлем. Стараючись не насупати на викладену з кольорового скла зміючку, пішов за Гоцою далі.

Велика біла зала з підвісною стелею і кам’яною підлогою. П’ять джерел неяскравого світла галерейного типу. Гоца щось увімкнула, і заблимали рампи над фотографіями вздовж стіни. На фотографіях – скрізь вона. На вулиці. В капелюсі. Дивиться за плече. Тут у піжамі, тут позує з чоловічим піджаком через плече. Ось просто портрет, привідкритий рот, таке враження, наче їй шістнадцять.

Мене зворушив один етюд у монохромі. Гоца сидить на ліжку, ледь прикрита постинею, і плаче. Було зрозуміло, що гри на об’єктив немає. Натурпродукт. Зачудовано я переводив погляд з оголеного перса, що потрапило в кадр, і перекошеного гіркотою рота, такого ж еротизованого, як і груди. На зім’яті простирадла з вікна падає кремове проміння. Потужна фотка, в дечому навіть зла. Чую поштрик ревнощів, збагнувши, які непрості стосунки єднали її та фотографа. Я тут, а вони там. Два світи.

– Це роботи Гуґо Ломова. Не чув про нього?

Я відібрав це як Гуґоломоа, заслужений артист республіки Тонґа, туди йому й дорога.

– Досить відомий у Штатах. Теж канадієць, із Квебеку. Ходи вже сюди, на мене ще надивишся. Покажу, як я малюю.

19

Коли першого нашого вечора я довідався від Гоци, що існує така річ, як абстрактне малярство, довелося ним зацікавитися, аби не пошитися в дурні. Тому згрубша, як це малярство виглядає, я вже знав. До нас у книгарню привозили альбоми Кандінського, Пауля Клєе, Макса Ернста. Нудьга, що тут казати, я такого не сприймаю.