Намір! - Страница 34

Тому ставлю пів на пів – моя необізнаність плюс її Майстерність. Це було справді щось.

– Як тобі взагалі вдається таке робити? – спитав я найперше, побуючи співставити Гоцу і її роботи. Таку от дівчину і такі от… штуки . Виходило одне слово: Неможливо. Не-мож-ли-во. «Все, вона моя», – тільки й крутилося в голові.

– Не скажу. Про таке не питають. Можу, та й все… Це я навмисне на великому форматі пробувала. Хотіла знати, чи зможу малювати щіткою до побілки.

Спершу на полотні я бачив тільки схожу на ієрогліф закарлюку. Нежданно щось у мені перебудувалося, і на картині з’явився старий китаєць-селянин у трикутному капелюсі, який витягує із моря нерет. Така потрясаюча простота – чорне і біле. Всього один рвучкий закрут пензля – і постає цілий світ. Impossible!

– А тепер порівняй із цією, це вже акварель. Що ти тут бачиш?

О, це було щось цілком інше. Аркуш із альбому, який Гоца підняла з журнального столика поруч.

– Отут ніби така долина, блідо-сіра, тут ідуть дощі над горбами, а там скелі темніють. І ніч на горизонті. Гарно, дуже гарно. Ти диви, як цікаво!

– А якщо так? – Гоца повернула малюнок на 90 градусів.

– А так… Вах-вах-вах! Какой арол! Какой птица ґордий!

– Само виходить. Це в мене був критичний період.. Не той, що ти подумав. Дехто мені дуже западлив… так, западлив. Бачиш, все чорне, розтікається. І в нас теж тоді усе розстроїлось…

Не вдаючись у деталі, Гоца закрила альбом, і ми перейшли до нової картини, вже у кольорі. Одразу бачив якісь водяні хвилі синього і жовтого. У перспективі виходив скелястий пляж під густо-синім небом. Дуже затишна, погожа картина.

– Це я спочатку пробувала щось імпровізувати із українським прапором. Але не вийшло, і я придусила картину склом. Так набагато краще. А оті роботи, – повела вона далі, до картин більш звичного мені розміру, – ці робляться одним ударом.

– Як у кунґ-фу? – уточнив я, впитуючи в себе щось цілковито незбагненне, але вищою мірою ориґінальне.

– Так. Спершу накладаю фарбу. Потім один удар мастихіном – і готова картина. Якщо потребуєш більше трьох ударів, значить, ти не майстер. Придивися. Бачиш, скільки дрібних деталей? Таке неможливо підробити. Воно само – або виходить, або ні.

Я вражено мовчав і більше нічого не говорив, тільки пробував запам’ятати це багатство нюансів форм і кольору.

– Тому… – Гоца витягнула пачку з папіросами і запропонувала мені. Я з вдячністю прийняв частунок. – …тут можна палити, є вентиляція… Тому я особисто вважаю, що кожен, кому потрібно більше трьох ударів – не майстер.

– А ти майстер? – поцікавився в неї.

– Ти ж сам бачиш, – без зайвої скромності відповіла вона, і, чорт забирай, в цю хвилину я не сумнівався: Гоца – великий майстер.

Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Скрипучі крісла були пристелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику – тільки простягни руку і струшуй. Я послідував її прикладу, розвернувшись лицем у протилежний кут, – ми знову дивилися одне на одного, тепер у паралельних лініях. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася красива позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступились. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки – два, три помахи?

– Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».

– Вмієш читати думки? – пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.

– Найкращі художники Відродження – тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи – теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти – уже жвавіше. Але теж, з іншого боку – скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це – коли пробувати зробити цю справу насухо, – тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.

Гоца продовжувала:

– Три удари – цього досить, щоби стало видно, хто ти і де ти. Я не маю на увазі, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три ударти, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар – одкровення. Другий – підтвердження. А третій – рух далі…

20

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені сто років не потрібно було вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, ладнали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, – дивувався я. – Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті – це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.

А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».

Гоца докурила і пішла по темному коридору наліво, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і його власниця – чистою і красивою.