Намір! - Страница 40

Слова тут, ясно, безсилі. Вільна від свідомих форм абстракція, штрихи та мазки. Мінімалістично, одухотворено. Прозоро. А головне – повітряно й не надумано. У моєму розумінні, це було дуже точне, наскільки це можливо, відтворення Рельєфного Часу.

Її образи слід називати духовними. Однозначно, людина релігійна, за умови широкого кругозору назвала б їх абстрактними іконами. Чи навіть – іконами абстрактного, але так їх назвала б людина нерелігійна. І справді – чому б не вважати це за іконопиство?

Втім, «ні» вже тому, що її картини були надміру абстрактні – у такій іконі клієнт міг узріти не тільки свого Шефа, але й котрогось із Шефів трастів-конкурентів, що для фірми, ясний пензель, ніхт ґут.

Як вгадувалося з її художньої техніки, певний час Гоца захоплювалась японською каліграфією. Поки мешкала у Нью-Йорку, відвідувала спеціальні курси майстерності. Але, за її ж запевненням, не досягла помітних успіхів. У її роботах, натомість, з’явилося щось ієрогліфічне – відчуття недосказаності, потрясаючий лаконізм.

Можливо, я надто емоційний щодо її творчості, позаяк мав глибоко особисте враження від спілкування з авторкинею. Гоца мала й посередні картини, теж непогані – «Теrrа Insomnia» наприклад, «Amakam», але вони віддавали плакатністю супрематизму. Бракувало їм ентузіазму, котрий був притаманний тим особливим : «Misted Mirror», «Sorrow» чи «Intent!».

12

Гоца Драла мала сильні зв’язки з українською еміґрацією в Парижі й Торонто. Про її батьків взагалі не можна було говорити вголос. Мама була шизофренічкою, перебувала на стаціонарному лікуванні у Базелі, Швейцарія. А тато служив чи то дипломатом, чи то хрін зна яким завбільшки прищем у нашому посольстві в Канаді.

Я розумів, що наше спілкуваня відбувається з доброї волі її, Гоци Драли. Це не наголошувалось, але й не приховувалось. Бо, справді – вона мала Ґрінкарту, мала канадське громадянство. Могла виїхати коли завгодно до свого Монреалю, де мала квартиру в downtown та студію в suburbs. Весела дівчинка Гоца Драла, яка може літати по цілому світу, купляти шалики у Парижі, а сумочки у Бішкеку.

Я старався не думати про її гроші, бо це було би зрадою людини перед капіталом. Але вона сама розповідала, що її картини продаються у «Galerie de Art Abstrait» у Парижі, а в Монреалі – у маститій ґалереї «Stronger». Більше того, вона має постійно діючу експозицію десь на Манхетені в Нью-Йорку.

Вищенаведені факти біографії, хоч не хоч, додавали в наші відносини свою гірчинку. Це ввійшло у Гоцу з її вихованням. Гоца, певне, мала якусь няню чи навіть ґувернантку, навіть не знаю, як це у них, у дипломатів, водиться. І ця гірчинка якраз полягала у знанні того, що Гоца може все, і вона дійшла до цього самостійно. При спілкуванні я відчував, як Гоца, хоч і старається не виказувати цього, спостерігає за мною з материка своїх здобутків.

Але не можна тільки нарікати, як стара баба. Гоца давала людям більше, ніж будь-хто зміг би взяти. Навіть я – і то несамохіть чогось навчився. Все-таки поруч з нею моя неотесаність різала око. Але коли ми були поруч, я вбирав її в себе, наслідував її жести, її стилістику, схоплював на льоту інтонації. Не скажу, що зі мною стало можливим вести справді глибоку розмову про щось розумне – для цього треба прочитати багато книжок, а я їх тільки «фотографував», а осмислити все відкладав «на потім».

І ще про Гоцу, для повноти картини.

Трохи розбалувана. Навіть не трохи, а добре розбалувана. Неекономна, легковажна, марнославна, самовпевнена. Ще? Розсіяна, зверхня, глумлива… неврівноважена, істерична.

Може, я надто суворий? Нераз ловив себе на думці, як буду крок за кроком допомагати їй перетворювати ці недоліки у зрілі риси, як научатиму її чорноземної, хлопської мудрості. І відчував на язику латунно-тьмяний присмак перемоги.

13

Гоца просто “стирчала” від арт-хаусу, дивилася кіно неміряними дозами. Вона збиралася провести фестиваль незалежного кіно у “Відкритому кафе”, і навіть думала притарабанити з Європи когось із цих чумових молодих режисерів, з якими вона водила дружбу. При ній і я ввійшов у смак, і ми часто обговорювали фільми, які вона вибирала для перегляду. Попри те, що іншої техніки в Гоци було навалом, телевізора вона не мала – ми оглядали фільми з лептопа, лежачи на животах.

Мушу сказати, що кіно ми завжди переглядали в її спочивальні. Як і багато інших речей, котрі спершу ставалися самі собою, це перетворилося у свого роду ритуал, правильне виконання котрого повинно повертати (бодай трішки) приємні моменти минулого.

У будь-якому випадку, Гоцина спальня вартує окремої згадки. Можливо, там насправді немає нічого цікавого, але ви ж розумієте – у мене з цією кімнатою багато особистих спогадів. Я ще ніколи не бачив подібних спалень. Але Гоца була людиною, яка вміла дивувати.

Одна стіна була недбало замальована вохристо-червоним, друга – так само недбало – чорним. Дві інших були приємного бежево-сірого відтінку. Я вже на автоматі схоплював, що недбалість – це стиль, а триколор – впливи Малєвича. З ким поведешся, того й наберешся.

У куті порожньої кімнати, просто на підлозі, вкритій офісним ковроліном, лежав ортопедичний матрац, 0,45Ч1,9Ч2,5 м. Окрім матраца, під стелею вохристої стіни було віконце, яке виходило на рівень львівської бруківки, і стінна шафа, де Гоца зберігала свою колекцію: Гоца колекціонувала художню постільну білизну. Кілька пошарпаних книжок англійскою у м’яких обкладинках валялися поруч із ложем, але.

Але – марац та голі стіни. Все. Блаженнний мінімалізм.

Її підхід так мені сподобався, що я вирішив: коли доведеться жити самому, обладнаю спальню аналогічно. Матрац і голі стіни. І все. Блаженний мінімалізм. (Хоча стоп! Коли це мені доведеться жити сам? Я Гоцу відпускати не збираюся!).