Намір! - Страница 41

Одного разу ми взяли напрокат фільм китайського режисера, стрічка називалася “Герой”, у ній знімався Джет Лі, якого я запам’ятав із попередніх Гоциних кіношок. Того вечора ми засиділися допізна. Характерно китайська естетика: спокій у русі та рух у спокої. Стрічка була про китайську старовину: про ворожнечу в Піднебесній, про імператора, що хотів правити над всіма царствами та про героя, який мав загинути. Дивлячись, як міняються прекрасні пейзажі та вишукані кімоно, чомусь думав про Гоцу з її любов’ю до яскравих простиней та підодіяльників.

Не знаю, чим нас причарував цей фільм, але після нього і мене, і Гоцу потягло на «філософські теми». Ми стали жертвами того настрою, від якого хочеться поділитися з людиною чимось дуже особистим, відкритись, показати те, чого не показував іще нікому.

– Ти знаєш, – почала Гоца, – я деколи думаю: я куди я йду? Навіщо я йду туди? А куди б я хотіла піти? Ну, ти зрозумій мене правильно…

– Так, я розумію… – кивав я, а сам думав: «Ось він – підлий настрій відвертощів о пів на третю ночі!».

– У мене є все. Але воно все якесь… не таке, як виглядало здалеку, ти розумієш? Я не знаю, що мені тепер робити, коли я маю все. Я не можу нікому сказати про це, тому що іншим буде важко зрозуміти, як це: мати все і буди незадоволеною. Мене це подавляє. – Гоца скривилась, і подивилася десь в сторону. – Мене це подавляє, і я не знаю, що мені з цим робити. Мені деколи хочеться кинути все і почати все з початку. Деколи хочеться втекти в монастир, щоби не думати, як жити далі. Деколи хочеться жити на безлюдному острові, щоби ніколи більше не бачити людей. Деколи… я знаю, я говорю зараз наївні речі…

– Ні, ні, я не тому посміхаюсь, продовжуй.

– Деколи я просто хочу забути себе і думати, що я бідна дівчина, яка не знає, з чого почати доросле життя, яка боїться того, що її можуть не схотіти заміж, яка боїться самотності…

Гоца посміхалася дивною посмішкою. Я побачив на її віях сльози.

– Мені деколи хочеться просто бути… людиною… але я не можу. Я не така.

Вона змахнула вологу зі щік. Я взяв її за руку.

– Вихід є, – мовив я після паузи. – Я розумію тебе. Розумію, про що ти говориш. Я теж, можна сказати, відчуваю щось дуже подібне. Я ж через те й посміхався – ти прямо мої думки прочитала.

– Але ж у тебе не має всього того, що є в мене? Ти мав би хотіти того ж…

– А ти уяви, що мені забагато навіть цього. В мене є дещо таке, про що я тобі не говорив. Я про це нікому не розказую.

– У тебе сім’я і діти? – Гоца вже усміхалася. Ні, вона таки не вміла сумувати.

– Щось набагато обтяжливіше. Феноменальна пам’ять.

– Тобто, як «феноменальна пам’ять»?

– Ну, я можу все запам’ятати. Ніколи не чула про таких людей? У цирку виступають, фокуси показують. З того, що я чув, це в основному індуси. Не знаєш, бува, чому так?

– Хев ноу айдіа… – Гоца сіла, і її грудки, оголившись, укрилася сиротами. Щоби не мерзнути, вона загорнулася в ковдру. Кумедна міна мала виражати недовіру.

– Хочеш сказати, ти такий, як у Книзі рекордів Ґіннеса? Ану покажи якийсь трюк!

Я запропонував прочитати уривок із довільної книжки. Вона покопалася трохи у себе в лептопі й прочитала уривок із книги В.Кандінського «Про духовне у мистецтві». Я повторив його слово в слово, Гоца при цьому слідкувала очима за текстом на моніторі.

Гоца почитала ще один уривок, уже на три сторінки, і я знову повторив його без вагань, а потім, для блезіру, повторив перший шматок, про кольори. Гоці така гра дуже сподобалася. Ми би ще довго випробовували одне одного, але я вчасно припинив це. Для ознайомлення було досить.

– Розкажи мені, як це так, – попросила вона. – Що ти, простий собі сільський бицьо, і маєш у голові таку машинку?

– Нема нічого простішого, – кажу, – я пам’ятаю все.

– Ніхто не в силах пам’ятати все!

Подумавши, я погодився, що пам’ятаю не все, але дуже багато і досить чітко.

– Багато-багато терабайт інформації. Як комп’ютер.

Гоца, закутавшись у ковдру, сиділа і дивилася на мене, а я лежав мовчки, підклавши під голову велику подушку-обнімушку кольору аквамарину. Гоца спитала, як це: могти все пригадати і не переплутати.

– Схоже на руку з пальцями, – придумав я порівняння. – Може, колись, у дитинстві, ти й могла сплутати вказівний з великим, але не тепер.

– А тобі це не заважає? Я чула, таким людям дуже важко зосередитись на чомусь одному.

– Ні. Це нормально. Я пристосувався. Це просто ще один вимір.

Я трохи помовчав, обдумуючи, що можна говорити, а з чим варто зачекати.

– Мені здається, так і повинно бути. Кожен повинен відкрити цей вимір і навчитися діяти в ньому.

– А як це, по твоєму, відчути його?

Я зам’явся.

– Розумієш, це все дуже делікатні речі. Ти не сприймай усе буквально. Цей вимір – він не десь за горизонтом. Він уже є прямо тут, зараз. Ти його відчуваєш райт нау. От із чого треба почати – з усвідомлення, що цей вимір пам’яті уже є. Він слугує фоном для всього: для кожної речі, кожної думки, кожного почуття. Ти не зауважувала, як під час фільму на кухні в трубах текла вода?

Вона замахала головою.

– Але зараз, коли я направив твою увагу, ти фіксуєш цей звук. Так само і з пам’яттю. Вона є тлом кожного нашого дня. Вона містить усе, що ти коли-небуть проживала, а ще багато поверх того. Досить помітити його раз, і ти вже не загубиш його. Ти запам’ятаєш цей смак. Один смак для всього.

Щось помайнуло у пам’яті, коли я вимовив ці слова. Можливо, я їх від когось почув? Але це було б неймовірно. Їх могла сказати тільки людина, котра знала, що каже. А я таких не пригадую.