Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.
Ще я неслабо боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, особливо, коли діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами – так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті – бездушний раціоналіст.
Недаремно також я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.
У нас уже давно існувала звичка подовгу гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, однак завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».
Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанка з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася десятьма хвилинами після того, як я здав касу. Ми пообідали – Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що коли порівняти наші витрати і доходи, то їй платити за найшикарніші блюда у кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца, кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.
Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона слідує за мною.
Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода зовсім не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи
(пішов у холод)
ми з Гоцою стали зустрічатися, з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. При моїй-то пам’яті дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи – кожен день такий самий, тому й здається, ніби час завмирає.
Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.
Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розказувати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не при компанії, звичайно, і не в кафе, але дома, переглядаючи футбольний матч – запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіанську резервацію Кахнаваке… Рот у неї не закривався. Вражень – море, історій – тьма.
Але все одно мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, стала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому – понад година шляху, для Гоци це достатньо, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, коли з-за пелени з’явилось сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.
– «Фінлянд водка», – сказала вона, коментуючи захід. Було красиво – біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.
Ми прийшли на іпподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім та нецікавим. Поволі пройшлися вздовж алеї дерев горобини. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яній огорожі перекурити після дороги. Вітер забирався мені під куртку й робив холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.
Зловив себе на тому, що з жалем до себе вже думаю про повернення. Тільки назад поїдемо маршруткою, а не пішки… Зайдемо по дорозі до крамниці, купимо щось поїсти в кулінарії. Напустимо у ванну води з піною, і поки готуватиметься на малому вогні якесь харчо, заліземо удвох, з холодними кінцівками, у ванну, і відтанемо, і зігріємось, розпашіємо. Помиємо одне одному голову дитячим шампунем, як малюки в рекламі. Гоца дасть мені свій теплий халат. Одягне й собі нічну сорочку на духм’яне тіло. Я попрошу, хай вбере тамту малинову, з канарейкою Твіті – мою улюблену. Скрізь у квартирі лунатиме музика, в Гоци чудовий смак на музику, це все монреальські ді-джеї, казала вона, її приятелі, просто нереальні чуваки. Ми обов’язково будемо кохатися на барвистих простирадлах: на аквамаринових, потім на сріблястих, потім на карминових, потім на чорних, на золотисто-зелених, на брунатних з блакитними соняхами… Ми будемо засинати в обіймах і спільному запаху. Ми заснемо в обіймах. У поцілунку, не витягуючи зім’яклого прутня із піхви, ми заснемо в обіймах…
Моя цигарка задрімала, і я випірнув із мрій. На мене дивилася наша зірка, холодне коричневе Сонце, котре, якщо вірити вченим, важче, ніж всі планети нашої системи разом узяті.
Я на секунду подумав: а може, не розказувати їй нічого? Може, справді – викинути це все з голови, забути, вгамуватися? Ось воно – щастя, з простирадлами кольору морської хвилі та треками монреальського мінімал хаус, що лунатиме з долбі серраунд. Чи я дійсно хочу поставити це під загрозу?
Бо після нашої розмови все зміниться, ми вже – вона вже – не буде такою самою. Чи справді я готовий на такі кроки?
І от, другого четверга грудня, 49є50' північної довготи, 24є00' південної широти, на висоті аж 376 метрів над рівнем моря, коли точно в зеніт ввійшла зоря HR 7755 сузір’я Лебідь, я відкрив їй, Гоці Дралі, найцінніші знання, котрими лишень володів.
– Я хочу тобі розповісти кілька речей, – почав я повільно, підбираючи кожне слово. Я відчув, як міняється мій голос: стає грубшим, сухим, наказовим. – Будь ласка, вислухай мене так, ніби це найважливіші слова у житті.