Намір! - Страница 66

Я метнувся до баби в кімнату. Вона хапала ротом дихання, але щоразу ковток ставав менший.

– Теперка вже точно… Йой, як я ся бою… Йой, Петрусю золотенький… йой, рибонько…

З кожним «йой» з неї вилітало по кухлику сили. І влітало по чорній пташці. Я бачив на власні очі, як ті пташки, схожі на дроздів, влітають їй у живіт.

Я сів біля баби. Серце моє аж вискакувало.

– Зара… ше би трохи… Ше би трошечки пожити…

Очі. Мені потрібні її очі. Але баба закривається, ховає голову під перину. Я силою опустив їй руки, щоби вона перестала затулятися.

– Тихо! Тихо, пам’ятаєш, як ми дивилися в очі? Давай зараз так. Якраз той момент.

Баба мотиляла головою і стогнала. На дворі здійнявся вітер і бив щосили об шибки. Я виразно чув смерть. Де вмирають двоє, там третій півмертвий.

Баба сувалася по подушці, але я знову силою стис її голову в долонях. Вчепився поглядом їй в очі.

Упіймав.

Упіймав погляд. Баба зловила погляд. Ми побачили одне одного. Я розслабив руки, і баба більше не крутилася. Ми задивилися одне в одного.

Раптом я відчув, як моя кров зупинилася. Кров сказала: «пшик», і випустила із себе весь жар, всю паніку. Наче рідкий метал влився у холодну воду, і холод переміг.

Кров охолола і перетворилася на густу чорну воду талої ріки. В голові знову стало порожньо. Розвернувся лицем до наступаючого часу, і побачив, як Час накочується на мене і на бабу. Накочується і штовхає. Накочується і штовхає великими клубками млості.

Відриваю погляд. Мене тошнить, перед очима пливуть плями. Зробив кілька глибоких дихань і знову заглянув бабі в зіниці.

Баба не дрижала. Вона дивилася в мене, але не бачила. Наші очі – система півпрозорих дзеркал.

В моїх очах відбивається бабин погляд, а в бабиному – погляд смерті.

Таким чином я хотів побачити погляд смерті й залишитися живим.

Я дихав повільно і глибоко, і це справило на бабу гіпнотизуюче враження. Вона теж заспокоїлась і западала в мої очі, наче то були дві бездонні криниці. Я дивився у неї, і побачив, як щось у ній відійшло, і тепер дивиться на світ без страху. І в цей момент –

– цей момент коротший всього, що тільки можна уявити, бо він вже не належить нікому. Раптовий рух у глибині очей, і я вже бачу тінь, що віддаляється, несучи мою бабу під пахвою, мов овечку. Я посилаю погляд у спину цій тіні, і тінь на хвилю повертається… дивиться на мене через плече… і я в подвійному цуґцвандзі, шах і мат – дивлюся в очі баби, котра бачить, як смерть, що несе її під пахвою, озирнулась, аби угледіти мене. А я, таким чином, бачу себе очима смерті і розумію в одну крихту момента геть усе.

Баба вмерла.

10

Я піднявся з ліжка, переповнений знанням, яке ніяк не мав права забути. Я навіть хотів це записати, але добре, що не почав шукати ручку, бо обов’язково забув би. Та й не зміг би змалювати це словами, бо все було поза ними. Слова – талан живих.

Я знову і знову проганяв у пам’яті те, що побачив. Це було найважливішим із усього, що я міг дізнатися про смерть, залишаючись живим.

Я побачив остаточну таємницю смерті . Я побачив, як із бабиних очей точно в момент смерті злетіли дзеркальця, й мені відкрилася істина – смерть засліплює нас життям.

Все, що ми бачимо, – тільки відображення у люстерках, які смерть тримає у нас перед очима. Округлі дзеркальця, на зразок пенсне. Смерть засліплює нас сонячними зайчиками нашого світла. А ми так зачаровані власним сяйвом, що не годні побачити будь-що інше.

Але завжди, завжди наступає момент, коли смерть ховає свої люстерка до кишені, забирає їх із наших очей, і речі постають перед нами такими, якими є насправді. Ми бачимо:

Смерть завжди поруч, і вона не вручає призи переможцям,

а тільки тисне всім руку –

дякує всім, хто брав участь у змаганні.

Бо в очах Смерті всі рівні –

і той, хто прийшов першим,

і той останній –

всі однакові, бо всі,

врешті-решт,

пересікають

магічну

межу;

і нарешті стає зрозуміло,

що фінішна лінія –

зовсім не черговий старт.

Фініш означає фініш.

11

Холодний і безмовний, мовби брила льоду, я виходжу в коридор. Із коридора видно веранду. На веранді видно тіло електромонтера Тимка. Я пробую насилу викликати в собі паніку, але їй немає чим поживитися. Голова моя антарктида – холодна та ясна. Повна простих, остаточних рішень.

Двоє людей умерли водночас. Я не маю думок, тому я бачу .

Порожньо. Зовсім порожньо і німотно.

Я бачу . Я бачу, який бездоганний дарунок залишила для мене смерть у цій хаті. Я бачу це різко й однозначно. Між двома смертями третій може прошмигнути непоміченим. Смерть двох – перелітний шанс третього.

Ось що мені хотіла показати смерть. Або я беру цей дарунок, або відступаю. Ловлю свій шанс, або йду на завтик.

Світ простих рішень.

12

Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення.

Справжні рішення – прості рішення.

Я приймаю просте рішення.

13

Іду на кухню і відкручую всі краники на плиті. Газ із шипінням виривається з конфорок.

Заходжу в кімнату до баби. Тіло лежить на ліжку. Без пафосу. На трубі, що веде до п’єца, теж відкручую краник.

Так само підіймаюся у дідів кабінет. На вікнах штори, в кімнаті присмерк і затишна глухота книжок. Один п’єц стоїть тут, і ще один у коридорі. Відкриваю газ у кабінеті.

Заходжу в білу кімнату. В темпі скручую каримат, надягаю поверх нього ґумки, щоб не розкручувався. Згортаю спальник і так само заштовхую його у мішок. Кидаю спальник на дно наплечника, каримат приторочую стяжкою до наплечника збоку. Оцінюю свій одяг. Робочі штани захисної барви, на таких не видно бруду. Підниз полотняної куртки одягаю шерстяний ґольф на замок під горло. Це замість шалика, щоб не задувало. Поверх куртки вдягаю ще одну – вона вільніша, має каптур і виготовлена із тонкої водонепроникної тканини. Спеціально на дощ або мокрий сніг. Індіанське слово анорак . Дві куртки пасують, наче пошиті одна під одну. Наплечник наповнений в ідеальній пропорції. Все збігається найкращим чином – все бездоганно.