Намір! - Страница 67

К оглавлению

67

У коридорі вже висить кислуватий штин одоранта. Збігаю вниз по сходах. На кухні хапаю свіжу буханку хліба і каганець зі серванта. Хлібину кладу на самий верх до наплечника. Зашнуровую клапан, трас-трас – два замочки. Шлейка на праве плече, шлейка на ліве. Газом чути аж на веранду. Від запаху метану скомить серце.

На порозі між верандою і коридором ставлю каганець, знімаю з нього скляну колбу й запалюю свічку. Товстий фітіль довго розпалюється. Нарешті стає палахким язичком. Я акуратно відходжу, щоби ненароком не погасити.

Через вітраж на веранді дивлюся, чи не видно сусідів. Туман і мряка. Безлюддя.

Тихо виходжу з хати, аби не здіймати протягів. У шпаринку, перед тим як зачинити двері, пересвідчуюся, що свічка горить рівно й не гасне. Збігаю з порога й виходжу на подвір’я. Навкруги ні душі. Про все потурбувалася сила. Сила, що править людьми.

Кракнув крук і злетів, струсивши з гілок іній. Довкола все біло і тихо. І свіжо.

Я йду обережно, ступаю там, де підталіше, де сліди непомітні. Виходжу на трасу і вирушаю. Кілька метрів йду по асфальту, далі перетинаю дорогу по діагоналі й заглиблююся в поле. Підіймаюся на кряж, під яким розкинулось Хоботне. Рух під гору, дві куртки, капюшон на голові. Плюс наплечник. Я потію.

Розвертаюся лицем у напрямку до бабиної хати. Все тихо. Нікого ніде. Розстібаю анорак і замок на гольфі. Оголюю шию і розумію, що мені зовсім не зимно. Скидаю верхню куртку, розпрямляю її, акуратно складаю і ховаю до кишені в наплечнику. Синтетика. Зовсім місця не займає.

Сідаю на наплечник і продовжую спостерігати за хатою. Туман густішає, наче навмисно вбирає мене в себе, абсорбує і робить невидимим. Я розрізняю ряди хат уже тільки по контурах на тлі засніженого схилу.

Несподівано чути глухий удар по вухах, аж закладає. Дах злітає з хати, як розчепірена папка, а звідти виривається густе волосиво вогню. Хата охоплена полум’ям, і чорний дим в’ється просто в туманну сірину.

Туман огортає мене, знову лямки на плечі. Знову дорога. В туман.


14

Легкий, як туман. Голова прохолодна й порожня.

Наскрізь прохолодний.

Я не думаю. Я знаю.

Знання стане моїм домом. Як смерть лякає своєю космічністю, так і знання лякає безбережжям. Справжнє знання завбільшки з небо.

Часом думаєш, знання – це і є небо. Ти підіймаєшся в перше небо, третє, сьоме… сто сьоме, прохромлюєш його глазур… думаєш, що натрапив на кінець кінців. Але дивишся через плече, і бачиш, що те небо, яке ти пізнав – просто гра тіней у порівнянні з глибиною космічного гулу.

І тебе наповнює благоговіння перед нескінченною Таємницею.

Я щасливий, що Таємниця не має меж. Це надихає. І перед смертю усвідомлюватиму, що світ цей – Таємниця, і це приносить радість.

Це геніальний виклик для Духу.

Дух є я

я є Дух

Мій намір – Намір Нескінченності.

Я і Намір – Одне.

Намір!


notes

1

Про події, що мали місце з дотепником Курочкою (в миру Гладким Хіппі) та його друзями, можна прочитати у повісті “Поклоніння ящірці”.


2

Цікаву думку з цього приводу мають африканські людожери. Поїдаючи окремі частини тіла жертви, вони забирають собі її досвід і силу. Але нам це з вами знати ні до чого, тому – хопа, клацніть пальцями! – все забуваємо.


3

Також про життя Мирослава Полісуна та Нелі Полісун (з дому П’яточкіної) можна знайти у романі “Культ”.


4

Любителям шахів пропоную наступну аналогію для роздумів: життя – це шахова партія, в якій зійшлися «я» і світ. Фігурами світу є події та ситуації, фігурами «я» є дії та рішення. Кількість наших фігур обмежена, тоді як запас фігур світу є нескінченним. Що в даній аналогії буде поразкою і як тут може виглядати перемога? Якими якостями повинен оволодіти гравець, зіткнувшись із таким суперником?


5

Карма-йоґа вчить: «Діяння повинно виконуватися активно, без остраху покарання чи надії на винагороду. Робота заради роботи, а не з обмежень чи примусу» (Кірпал Сінґх, «Вінок життя») .


6

Гра слів (пол., гал.,) : może – може і morze – море.


67